Вимоги часу

Українське слово має звучати. Нам є про що поговорити між собою, і нам є що сказати світові. Безжальна війна травмує, змушує зануритися у власний світ болю й мовчати, бо жорстока реальність глибша у своєму трагізмі й близькості смерті, ніж можна висловити. Немає таких слів, які були б співмірні переживанню. Бо все навколо непевне, і ти нічого не можеш сказати з певністю.

Є час, коли єдине, на що вистачає сил, – мовчати. І тоді мовчання стає тією зброєю, яка допомагає бути – жити, боронитися, сподіватися. Таке мовчання стає особистісним актом поклоніння Богові, шляхи Якого на мить стають таємничими й до болю незрозумілими. Але цілюща благодать усе змінює! Повертається ясність, приходить розуміння, віра стверджує певність, а надія дає сили рухатися вперед.

Шляхи Господні стають зрозумілішими, біль змінюється на спокій у довірі. І тоді повертаються слова! І тоді ми знову говоримо, стверджуємо, аналізуємо. Тоді знову починаємо формувати завтрашній день. Тоді розум говорить прозою, а серце відкривається в поезії. Життя та вимушене мовчання загострюють потребу в слові, а слово знову пробуджує волю до життя! Наше українське слово знову звучить у гармонії зі Словом!

На моє переконання, нове число Альманаху передає все різноманіття досвіду й переживань авторів, запрошує нас до діалогу, співпереживання та торування особистої й спільної дороги через війну до перемоги, справедливого миру й життя в благодаті. Українське слово звучить як свідчення, як торжество життя, як прояв віри, надії та любові!