***
Я дякую Тобі, Господь, за все – За те, що дав; чого не удостоїв. За те, що досвід зболений несе Глибоку мудрість істини простої:
Не варто винуватити життя За помилки, за втрати, за невдачі. Картай себе, гризи до забуття – Але минуле не переіначиш!
Вини й образи довгі остюки Із серця треба виривати вчасно. Вже пряним листям замело стежки… Ти ж не сумуй за втраченим прекрасним.
Твори його сьогодні, в дану мить! Ще поки Бог дає можливість жити. Ще поки осінь золота стоїть. І ти комусь ще можеш послужити.
***
Господи, Ти позапалював зорі в далеких сузір’ях. Велич Твою випромінюють в космос гарячі квазари. Небом Чумацького Шляху пливуть Магеланові хмари. Нам уночі мерехтять голубими вогнями Стожари. Сонце розписує золотом ранки земні й надвечір’я.
Сила Твоя незмірима! Летять міріади галактик В просторі зрідка розсипані (Слова Твого лаконічність?). Ти їм дороги накреслив і швидкість задав і циклічність. Є їм кінець, а чи якось світи ті вливаються в вічність, В світло Твоє неприступне? І все це – лиш дійсності клаптик.
Господи, хто може розум Твій, суть Твою вічну збагнути? Всипане зорями небо в премудрість високу щілинка. Перед Тобою народи, мов крапля з відра, мов росинка. З давніх давен натякаєш, що наша Земля – порошинка, Місце, в яке захотів Ти життя таємницю вдихнути.
Милість Твоя величезна: у вік скептицизму й безвір’я На небосхилі потрошки знімаєш печатки з творіння… Кличеш знаннями й зірками із темряви гріхопадіння, Стежку яскраво освітлюєш срібним нічним мерехтінням – Людство сердечно запрошуєш до маєстату довір’я.
Та захмелілі від успіхів в вивченні явищ природи, В звивинах мозку не змігші Предвічного Бога вмістити, Наполягають на власних теоріях створення світу, Ловлячи Славу Твою в дзеркала телескопів з орбіти, Людському розуму гордо і вперто виспівують оди.
Господи, їм би й за себе подяку Творцеві віддати – Сяйво небес життєдайним струмком потекло б у нейрони. Серцем почули б підступного часу лихі передзвони І Вавілонської Башти зухвало не зводили б клони, Не намагалися б виклик Повіки Живому кидати.
Продане вічному пошуку в рабство земне покоління… Образ надкушених яблук – це символ прогресу й свободи?! Бунт проти Бога веде до глобального краху народи! Згорнеться небо сувоєм, розсіються, висохнуть води. Раптом закінчиться ера Господнього довготерпіння.
Господи, вченим і неукам, мудрим і людям звичайним Дай зрозуміти фатальність бунтарства ціни і невір’я. Бог Вседержитель – не міф, не навіяне страхом повір’я! Славу й могуття Твоє проповідують вголос сузір’я! Привідкривають туманності в надрах заховані тайни!
В небо вдивляюсь захоплено. Солодко серцю і щемно… Держить Мала Ведмедиця в руці ясну Зірку Полярну, Сяє Венера яскраво над обрієм в нічку безхмарну. Господи, тільки краса ця була б для нас свідком не марним! Нам би життям не пробігти безбожно, суєтно, даремно…
***
Надкушений місяць над хатою, Знекровлений, байдуже сяє. Попробуй, знайди винуватого! Чого нам ще не вистачає?
Чого нам ще треба щоб зорями В очах наших радість світилась? На доленьку ремствуєм з горя ми? Чи ж небо від нас зачинилось?
Звикаєм миттєво до зручного. Не вдячність росте, а вимоги. Довколо нас більшає штучного І меншає в душах святого.
Ми ситі, та незадоволені. Ми вільні, а розум бунтує. Дрібницями нерви оголені – Ми час витрачаємо всує.
Міщанство втекло майже з лексики, Знайшовши притулок у генах, І плодить на світ анорексиків Душевних, з бурчанням у венах.
У темряву зорі закутались, Сховались від світла міського. Ми в приорітетах заплутались У пошуках щастя земного.
Росте наше щастя із вдячності Та здатності до здивування. Ох, як би нам по-необачності Не вбити його наріканням.
***
Хтось над прірвами зводить мости – Я ж про себе благаю “прости,” Не наважусь прокласти місток Над струмком у маленький стрибок.
Розумію, давно вже пора – Зачекалась мене дітвора. Встигла вирости і розійтись. Я ж роками збиралась: Колись
Запалю от свічки і камін, Поряд донечка сяде і син. Поговорим відкрито про все: Що життя нас, як повінь несе.
Що бува озирнуся назад: Стільки промахів бачу і втрат! Поверховості і мілини В шумовинні гіркої вини.
Не зуміла чи просто боюсь, Що у сповідях ваших втоплюсь, Що не зможу своє донести. Порохніють стовби під мости…
Знову осінь за душу бере. По асфальті сухому дере Вітер скрученим листям сухим. А на іншому березі – дим.
Там де досі радіють мені, Догоряє вже хмиз у вогні. Боже, дай туди якось дійти, Не палити зі страху мости.
***
З-під тесла розліталася стружка, Свіже дерево пахло смолою. У спіральку закручена смужка Колихалася в такт з бородою.
В теслів вії всі в тирсі. Прилипли Сорочки полотняні до спини, Та, вказівки кидаючи хрипло, Вперто вчив батько . . . Божого Сина.
-Тут тримай. Тут стругни. Там – не треба! Полуденна жара. Піт на носі… Тайна приходу Господа з неба Не розгадана людством ще й досі.
Від пелюшки вологої в яслах До полотнищ в холодній гробниці – Сина Людського доля нам ясна, Сина Божого шлях – таємниця.
Хто ти, Господи? Боже, Який Ти? І малює уява портрети. Але що у земних може вийти? Часто – тільки людські́ силуети.
Бо ж малюємо тим, що ми маєм. В нас рельєфи, молекули, грами. Пеленою від нас закриває Гріх прадавній небес панорами!
Від сувоїв пергаметних в глеках До недавно від преса видання На полицях у бібліотеках – Свідки тяги до Богопізнання.
Рвуться душі, мов птахи у небо. Вічність смертних пронизливо кличе. Нас небачене манить до себе. Нам невидиме дивиться в вічі.
Огортає у віри проміння, Пише в зоряну ніч криптограми – Про Творця сповіщає творіння! Світ наповнений вщерть чудесами.
А коли промине все дочасне, І Господь нас введе в досконале. Ми побачим, здивовані, ясно, Як туманно ми все уявляли.
В небесах відболить ностальгія, В вічний дім приведе нас дорога. В небесах наша збудеться мрія: Ми в обличчя побачимо Бога.
***
Пил зірвавсь за ногами Христа і… осів – Oх, ця сила тяжіння до центру Землі! Учні вклякли від дива. Забракло їм слів. Постать вчителя танула в сонячній млі…
Вище й вище Ісус… Світ пустів на очах. Гостра біль від розлуки, самотності щем, Велич миті священної, трепетний страх В ноги учнів вливались гарячим свинцем.
Ось і все. Наче сон. Все дійшло до кінця. Ген, он хмари назустріч Ісусу пливуть… Пригадались слова: Я піду до Отця. Тільки зараз відкрилась їх істинна суть.
Навіть ангели, в білій одежі, як сніг, Небагато добавили до сум’яття… На Оливній горі – перехрестя доріг. Йшли апостоли вниз… в самостійне життя…
Став цей день переломним для всіх християн: Він земного тяжіння закон скасував. Ті ж орбіта, місця де родились, Йордан… Та, заобрійний край нам Вітчизною став.
Отче Наш! – по-домашньому світить ефір. Попри тут побудовані нами міста, В небо тягне нас, світові наперекір, Гравітація крові Ісуса Христа…
***
Я не можу вже вас захистити Від жорстокості й зла коловерті. Ви – дорослі уже, трошки вперті. Ви по-своєму хочете жити.
Вам здається: задачник з удачі Кожну формулу має в додатку, Все розміщене там по порядку У чіткій, бездоганній подачі.
Що вам досвід батьків?! Вам охота З’ясувати і суть і причину. Певно, так виростає в мужчину Ще недавно маленька істота.
Я не можу вже вас захистити. Все що можу – просити у Бога, Щоб судьба, доброзичливо-строга, Вас старалась по-батьківськи вчити.
Щоб ваш дух не зламали поразки, Щоб від успіхів вам не сп’яніти. Дай вам, діти, достойно прожити Під покровом Господньої ласки.
***
Подаруй мені, Господи, тишу. Нехай вечір спокійно колише Довгі віти високих берез; На цимбалах трави полонез
Вітерець в ля-мінорі заграє, Ледь торкаючись ніжних стеблин. Ясний місяць в промінні купає Срібно-сизий звичайний полин.
Знаю, Господи: тиша з Тобою Не буває гнітуче-німою. Усі плани й тривогу залишу, Буду слухати й слухати тишу…
***
Спи, коханий, засни. Темна нічка Вже розсипала роси по травах, Наче дзеркальця в срібних оправах. Мерехтять у них зіроньки-сві́чки.
Повний місяць зійде за годинку Роззіллє своє сяйво врочисто Над вогнями притихлого міста. Заблищать перламутом будинки…
Спи, мій рідний, засни! Хай насниться Перекошена хата старенька, Біля неї, співаючи, ненька Жне кропиву довкола криниці.
У затінку чекає розсада: Нагідки, чорнобривці, майори. Батько поле за хатою оре. -Тпрууу!!! А піт із чола ллється градом.
П а х не со́ лодко скиба волога, Гонить шпак горобців від шпаківні, На обід кукурікають півні… І, здається, так близько до Бога!
Спи… тихенька моя колискова Буде сон твій міцний вартувати, Бо давно уже батько і мати Оди в небі співають Христові.
На обійсті – чужа кам’яниця. Залишилася тільки криниця, Та чужі горобці прилетіли Із старого корита напиться.
Спи, мій любий, засни… пізня нічка Незабаром погасить всі сві́чки… Сивочолим так солодко спиться В ніч, коли їм дитинство присниться.
***
Збилися хмари над нашою хатою, Стали берізки на вітрі кошлатими, Блискавка синя по небі метається, Але дитина моя не лякається:
Ангел-Хранитель на варті стоїть, Ні на хвилиночку нас не лишає. Дім наш з любов’ю він оберігає. Дощ за вікном лопотить, шелестить. Дощ колискову дитині співає. Спи, моя крихітко. Ой, засинай! Люлечки, люлі, ой баюнькі, бай.
Дощиком чистеньким вулиця вмиєтья, І до світанку всі хмари розвіються. Будуть в калюжах купатися зайчики, Сонячні зайчики, жваві стрибайчики.
Спи, моя крихітко, швидше засни. Люлечки, люлі, ой баєньки, баю! З дощиком я колискову співаю. Хай же не мокнуть під хатою сни. Блискавки й громи тебе не злякають. Ангел на варті стоїть, пам’ятай, Спи, моя крихітко, спи засинай.
***
Всі війни починаються в душі Всі війни починаються в душі З ненависті, яку не вбили вчасно. Маленька, ніби й коштує гроші, А за велику — платиться прекрасним.
Замовники маскують справжню ціль, Кують важкі медалі «За Сміливість!» Не їм повзе з чола на губи сіль Там, де жорстокість нищить справедливість.
Все так не просто! Як знайти межу, Де подвиг, де обов’язок, де злочин, Де жертва та, що «душу положу», А де в ідеях маса червоточин?
Закінчуються війни всі колись. Ой, люди-браття! Вік живи і вчися, Ви ж на чужу ненависть повелись. Пора спинитись — горем обпилися!
Прийди до мене – ніч така осіння! Наснилося рубцям про давні рани, А за вікном химерами тумани Розмалювали мокре картоплиння.
Скрутився вітер мовчки у клубочок І влігсь на жмут покинутого сіна — То зрідка схлипне, мов крізь сон дитина, То перегорне пам’яті листочок.
Кружляє листя… О, земне тяжіння! Та хто вгада перетин траєкторій? Моєї долі не розкажуть зорі, Ні на долонях ліній павутиння.
Хоча основу заплело коріння Родів, родів… Їх праведність і злами У гени аж до мого покоління Вплелися цеповидними хрестами.
Все ж вибір мій: зібрати мокре листя В букет терпкий чи кинути під ноги, На перехресті вибрати дорогу Чи ж дати в серці милосердю місце.
Прийди до мене — Ти моє спасіння. Незатишно і холодно у хаті. Густі тумани геть не винуваті, Що довга ніч болючого прозріння.
То — просто осінь. То — пора настала Зібрати все, що сіялось роками…. Прошелестіла за вікном і впала Самотня сливка, зсушена вітрами.
***
Прости нас, Боже Одна за одною — тривожніші вістки. Чорнішає днів акварель. Пророками смерті військові повістки Вже стукались в двері осель.
Від запаху крові дурманились очі, У натовпу хижів оскал. Під сни кольорові, у зоряні ночі Хтось клав непомітно запал.
Вже день, розпанаханий злими вогнями, Десь цілився з ляку в малят. З обжитого місця втікав у безтямі Вчорашній сусіда і брат.
Прошарком історії попіл Фергани Зсідається в долях людей. Вбивають, вмирають, страждають земляни Горить естафета смертей.
Одягнуті в людські надії і строфи, Регочуть статуї Свобод. …Розбіглися кола криваві з Голгофи. Прости нас, осліплий народ!
Падає час у вічність — ніч за днем, i застигає звично янтарем. В гранях, що звуть «минулим» — біль, жива радість людська, самотність, і слова. В сферах століть іскриться мить добра. Інколи людству сниться крові гра. Падають на терези вчинки й схлип. Йдемо життям, мов лезом. Ой, не схиб!
Господи, множ мої сили в важкі та непевні часи. В ті, коли горе довколо і людям вже не до краси. Розуму не відбери Ти в підступні моменти спокус. Не залишай наодинці з журброю надовго, Ісус. Не допусти, щоб характер мій став, наче ріжуча сталь. Не перейде хай в жорстокість, в байдужість до ближніх печаль. Жалість до рідної себе нехай не отруїть життя, Вчасно зализує Мудрість хай зранені в кров почуття. Втомлена. Йду як всі люди: деруся то вгору, то вниз. Спрагнена: жадно черпаю з колодязя лікарських сліз. Спокій огорне і в ньому розчиниться повністю страх. Сяє надія з молитви, як з неба Чумацький Шлях.
Під жовтим листям спить трухлявий пень. Влігсь на осонні і дрімає вітер… Осінній день! Який осінній день! Усім життям краси не охопити.
Шумить поблизу золота вода І тінь моста скрипучого гойдає. Трава, темно-зелена молода, Під щемний шурхіт листя проростає.
Верхів’я сосен і струнких ялин Полощуть хвою у бездонній сині. В чагарнику з посохлих бадилин – Немов в колисці – жолудь в павутині.
А дикі гуси галасом згори Довершують ідилію осінню… О Господи, продовжуй! Говори Зі мною звуками і барвами, і тінню.
***
Зранена, закривавлена, Пухне земля могилами. Ворони крячуть здавлено Над мовчазними брилами.