Я без Тебе нічого не можу, Я без Тебе нічого не знаю І не раз свою душу тривожу, Та в думках перемоги не маю.
А вони, наче хмари, згущались — Темні, грізні i втоми не знали. Моя віра не раз розбивалась У сумнівах, проблемах, печалі.
Прагне серце з Тобою єднання, Бо живі там джерела я бачу, Як в пустелі, єдине бажання — Пити воду у днину гарячу.
Ти над кругом землі пробуваєш, Бачиш кожну пташинку й стеблинку, Всім повітря даєш, відкриваєш День новий — життя нову сторінку.
Сходить сонце — і роси на травах Діамантами, перлами сяють. Тиша, спокій, тумани над ставом, Ранок співом пташки зустрічають.
Бог дав слух, щоби чути, та очі, Аби бачити дивне творіння, Не томитись в журбі дні та ночі; Дав і розум, і віру, й прозріння.
Розгортаю я Слово Господнє, Душу втомлену в нім заспокою, Щоб відкрив Господь вухо духовне І, як Пастир, водив за Собою.
Боже Слово тепер всім доступне, Невичерпна джерельна криниця, Силу всім подає всемогутню, Проганяє пітьму, як зірниця.
Зодягнуся в ясну Божу зброю, Віри щит візьму, шолом спасіння, Меч духовний — і стану до бою. Ти воскрес! Переміг смерті тління!
Я з Тобою усе переможу: Темні думи, гріхи та спокуси — Віджену всяку силу ворожу Йменням Божим і кров’ю Ісуса.
В тіні крил Твоїх я заховаюсь, Тільки прийде тривожна година, І я каюсь, Тобi впокоряюсь, Бо ж Гончар Ти, а я – лише глина.
Для усіх в Тебе задум і доля, Хоч ми, наче пилинка на карті, Хай же буде завжди Твоя воля, Бо в Тобі тільки ми чогось варті.
Душу дав нам палку, невмирущу, За гріхи наші — Сина у жертву. Обіцяв тим красу неминущу, В кого віра жива, а не мертва.
Написав до закладин ще світу На долонях Своїх ім’я наше… Бути вірними дай Заповіту, Прославляти Тебе життям нашим.
Моя дочко убога та бурею гнана, Я у гніві сховав був обличчя Своє; Хоч засмучена ти — Нареченою звана, З милосердям зберу все насіння твоє.
Хоч порушаться пагорби, та безумовно Не відійде від тебе вже милість Моя. І гріхи, немов мряку, розвію. Як вовну, Одяг вибілю начисто: ти ж бо – Моя.
Ваш народ Я зберу вiд усіх кінців свiту, З миром радісно будете всі ви іти, Гори й пагорби тішити будуть привітно, Кипарис, а ще й мирт замість терну рости.
Ось каміння твоє покладу в малахіті I оздоблю рубіном карнизи твої. Розпорошені ті, що були по всім світі, Всі сини ваші стануть за учнів Моїх.
Не зазнаєш вже сорому більше людського, Ні жорстоких розправ, що терпів твій народ: Втечу, голод, концтабори, смерть і тривогу… Та незламним був вiн серед бiд i скорбот.
Покоління минули, та ввік не забудуть Обітниці Господні — правдиві, святі. І сторінки історії вічність карбують, Та не словом, а Духом – скарби золоті.
В жоднiй зброї вже бiльше не буде потреби — I не матиме успіху в силі своїй. Та у справі судовій язик проти тебе, Звинуватить Господь. Він Суддя – Батько твій.
Страх і морок охопить народи всі світу, Як темрява укриє всю землю кругом, А Господь серед тебе — вірний Він заповіту, І спокоєм наділить, і всяким добром.
У пустелях та горах відкриються ріки, А джерела напоять пустелi долин, Дух Святий пробуватиме з вами повіки, Ти хвалою в народів станеш, Єрусалим.
Небеса, торжествуйте! Зустрічай, земле, щиро! І плещіть у долоні дерева й ліси. О Господній народе, вертайся із миром, Діадемою станеш ти, царством краси.
Вартові ваші будуть стояти на мурах, І відновлять руїни, збудуєте храм. І забудуться ночi i ранки похмурi, Бо вже слава Господня повік буде там.
В обітовану землю введе Бог народ Свій, Сонце правди в Ізраїлі скоро зійде, А для наших народів заходить за обрій. Піднімайсь, Наречена! Господь Твій гряде! Гряде! Амінь.
Зима
Вітер холодом дихає з поля осіннього І дерева без одягу стали в імлі. Плачуть ночі з намету небесного сірого, Застигаючи льодом на мерзлій землі.
Люди в думах щоденних стають все сумнішими: Чим зігріти оселі, вдягтися, як слід? О зігрій, Боже, душі, щоб стали щирішими, І розвій дух сумний, розтопи в серці лід.
Уночі випав сніг, непомітно й тихесенько. Чорноту всю периною білою вкрив, У таночку кружляють сніжинки білесенькі. День став чистим i в радостi бiлiй ожив.
Усміхаються люди мереживу снiжному, Діаманти виблискують, наче дива. Снiг дерева закутав вiсонами ніжними, Для дітей вже настав час зимових розваг.
Збережи, Боже, людство від світу розтлінного. І серцям скам’янiлим пробудження дай. Нашу землю очисти від мотлоху тлінного, Білизною Своєю усіх покривай.
Весна
Повернулись пташки із країв тих далеких На свою Батьківщину, свій рід відродить. І тепло принесли нам на крилах лелеки, Сизий жайвiр злiтає в високу блакить.
Із-пiд снiгу з’явилися лагiднi пролiски, Щоб усім сповістити про прихід весни, У гаях закувала зозуля вже голосно І мурашкам робота є після зими.
Хліборобам поля ще зорати й засіяти, Бо весняний той день – він годує весь рік. Дощик ранній та пізній буде поле лелiяти, Боже, Ти захисти від стихій в цiй порi.
Під вікном вже нарциси й тюльпани красуються. Ароматом конвалій пронизанi дні. І на вишнях хрущі з білим цвітом цілуються, І так радують всіх соловейка пісні.
Літо
Полином пахне літо в намисті барвистому, Жовтий соняшник стежить за сонцем всі дні. Повертає голівку в вінку золотистому, А довкола вже бджілки співають пісні.
Ледь на вітрі волошки і маки гойдаються, На зелених долонях пшеничних ланів. А духмяні ромашки до гурту збираються І пташок не змовкає до вечора спів.
Землю гріє теплом, із блакиті всміхається З неба сонце промінням невидимим нам, І iз сходу на захiд повiльно вертається – Воду в річці нагріє, купаючись там.
Ягід смак подарує нам всiм iще літечко І тепло, щоб дозріло усе на полях, Щоби в рiках купались гусятка і діточки, І черешні, й малина поспіли в садах.
Осінь
Нагадає про себе ключем журавлиним… Про жнива нагадає лиш стрижка стерні. Хризантеми, жоржини й червона калина — Нам дарують красу в прохолоднi цi дні.
Розмальовані сонцем плоди наливаються І, вітрами голублені, радують нас. А в садах вже листочки з дерев осипаються — Щедра осінь усьому дарує свій час.
В срібних росах лани, сумувиті тумани, Ваблять очі етюди багряних гаїв… І дивується кожен дарам, Богом даним, І наповнюють серце пiснi вдячних слів.
Тож, за всі пори року ми дякуєм Богу, За все те, що росте на вкраїнській землі. За озера, річки та єдину Дорогу, Що веде в Небеса наш народ стiльки лiт.
Сирітцi у світі так важко зростати, Як мама із татом почнуть розлучатись, Неначе лелецi, що став однокрилий… Літати не може, сумний і безсилий.
Сирітками стали не з доброї волі, Давно вже немає у хаті любові, Як зірвана квітка, що в’яне у спеку, Терпіння не стало, серця ті далеко
Одне від одного, і стреси від того, В гріховні заплутались сіті без Бога, А діти страждають, нерiдна їм хата: Вони б так хотіли тулитись до тата.
Свою незахищеність, страх відчувають, А тата розваг та мам інших шукають. А, може, давно вже спиваються з горя, І нищиться човен в бурхливому морі.
Верніться додому, до рідних кровинок, Любов’ю зігрійте своїх сиротинок. В житті ви свої визнавайте провини, Не в iнших шукайте розвалу причини.
Із серцем впокореним з Божої волі Просіть, щоб з’єднав Він поламані долі, У щирих сльозах ви звершіть покаяння, Почує вас Бог й допоможе в стражданнях.
А мудра та жінка, що дім свій тримає В порядку, та Біблії діток навчає, А хто заблудивсь, скоштувавши отрути, Просіть, щоб звільнив Бог в сердечній спокуті.
Своїх діточок бережіть та навчайте І приклад їм добрий в житті подавайте, Щоб роки квітучі не в’яли в стражданні, А ви щоб не жали посів в наріканні.
Як станете жити по Божому Слову, Помилок не буде у правді й любові. Мир буде у хаті, і батько, і мати, А діти вам будуть радіти й прощати.
Біжіть від гріха, а не від своїх діток, І стільки не буде у світі сиріток. Коротке життя марнувати не треба, В любові живіть — і прихилиться небо.
Різний посуд у Бога є цінним І корисним у ділі Христа, І для всякої справи потрібним — В нім олива чи хліб, чи вода.
Сперечатись не стане з тим глина, Що вже зробить із неї гончар. Перемісить, сформує, в піч вкине, Щоб міцний був та цінний товар.
В Нього посуд на витримку кожен, Помістити Сам знає куди. Що в гарячому тріснути може, Не поставить ніколи туди.
А кружало все крутить, шліфує, Знає справу гончар-фахівець. Дотик пальцями глину формує. Відсiкає все зайве з сердець.
Часом важко в житті нам буває: Дух бунтує наш, тіло болить. Бог у школі Своїй нас навчає, Допоможе, не дасть нам згоріть.
Чистий посуд наповнить дарами, Ароматом оливи небес, Щоб з землі молитви з фіміамом Підіймалися з храмів, сердець.
Він пошле нам дощі благодатні, Щоб раділи у Дусі серця. Всі посудини в домі Господнім Були віддані славі Творця.
Може, ви вже давно змарнували життя, Пропили вже його й прокололи І хотіли б закреслити ваше буття, Не згадати вже більше ніколи.
Наче сон, мов міраж промайнули літа В марноті, в темноті – молодії. А загадати нема що, лиш біль, тіснота. Не збувались, на жаль, вашi мрії.
Може, людям багато завдали біди, Зло робили i цьому раділи. Не вiдмити ніколи в нечистiй водi Нi душi вам своєї. Нi тiла.
Може, друзі чи рідні залишили вас В самотi у жорстокому світі. І ви б’єтесь, як риба, марнуєте час, Вже заплутані в чорнії сіті.
Змарнували своє та ще й рідних життя. «Не були винуваті ніколи», — Говорили собі. Спопелили буття Закували в кайдани ви совiсть.
Наші рани давно кровоточать, болять. I як покидьки стали для світу. Нам не хочеться жити — i страшно вмирать. А які за життя дамо звіти?!
І зайшли в тупики: ні туди, ні сюди Вже не можна ніде повернути. Хто подав би хоч краплю живої води, Щоб у полум’ї не задихнутись?
Вихід є! Схаменіться! Не тратьте надій! Усім серцем схиліть дух покірний. І звернiться до Бога від душі в цiй бiдi: Поможи нам, Спасителю вірний!
Порятуй нас, о Боже, бо доля важка, І прийми нас як слуг, не як сина. Бо великий тягар, вже проснулась душа, І нас каменем давить провина.
О прости і помилуй, бо Ти на хресті Зміг гріхи усім людям простити. З покаянням ідем на Голгофу ми всі – В Тебе милості будем просити.
Орла із птахів не кожен знає. Гніздо він має у скелі гір. Високо в небі він так літає, Що й не досягне наш людський зір.
В його польоті — проста дорога, На здобич стрімко злітає вниз. Завжди у нього є осторога — Щоб пильним оком не помиливсь.
А коли буря враз насуває І темні хмари грози й дощу, То їм назустріч орел злітає, Здійнявши крила у висоту.
Летіти важко, та він зуміє Здолати бурю в час нелегкий. Недовго в хмарі — і розуміє: Там вище небо! Простір ясний!
Ласкаве сонце висушить крила, Важкі, вологі, в срiбнiй водi. І стане більше у нього сили, А відпочинок — лиш у гнізді.
Там вже орлята чекають тата, Яку поживу їм принесе, А потім він їх навчить літати, Невмілих знову в гніздо несе.
З гнізда скидає їх по одному І разом з кожним злітає вниз. Підставить спину свою малому, Аби об землю він не розбивсь.
В житті трапляється невiдворотне То світить сонце, то знов гроза. Хвилини радості у нас короткі, Страждань, печалей – довгі літа.
Бо на скорботу родяться люди, Щоб, немов іскри, злітати ввись До свого Бога, де поміч буде. О подорожній, не зупинись!
Не зупиняйся на півдороги, Бо впадеш в прірву — де смерть, не рай. Колючки й камінь хоч ранять ноги, Та ти в молитві в небо злітай.
Навчися брати висоти неба, Смиренним серцем кріпись, молись. На крила віри підняти треба Того, хто впав десь чи зупинивсь.
Бо їм ще важче в житті буває. За них найперше завжди молись. Та твій тягар вже ваги не має, Лиш на Ісуса Христа дивись.
Він очищає з гріха й пороку. Безплідні справи всі відсіче. Візьмемо скарби з життя уроку I будем вдячні Йому за це.
Щастя всім бажають вмiло І при зустрічі й застіллі, У здоров’ї довгих років, Правильних життєвих кроків.
Щастя — білий птах із неба, Різна в кожного потреба. Усі прагнуть його мати, Довго мріяти й чекати.
Для дитини щастя — матiр, Тато й радiсть в кожнiй хатi. А сирітки все чекають, Ласки рідних виглядають.
Для голодного в недолі — Хліба мати знов доволi, А здоров’я для слабого — То найбільше щастя в нього.
А для в’язнів щастя — воля, Синє небо, запах поля, I вiдкритi всі дороги, Де ступали б їхні ноги.
У незрячих — зрячі очі: Кожен з них світ бачить хоче, Все, що Бог створив: людину — Маму, батька, доньку, сина.
Щастя — повна тиша й спокій Не вiйна, а мир високий, Нема місця пиятицi, Крикам, лайкам і насильству.
Щастя молодих — кохати, Вірних друзів завжди мати, I сім’ю, і власну хату, Бути мамою і татом.
Щастя — землю обробляти, Добрий урожай щоб мати. А ще мріяти, творити, Справедливо й чесно жити.
Щастя для батьків — то діти, Їхнім справам щоб радіти. Як шанують корiнь роду — Є вiд Бога нагорода.
А як ближньому прощати, Зло добром перемагати І не заздрити нікому — То велике щастя в цьому.
А найбільше щастя — знати Бога. Вірити і мати Його в серці і постійно Жити з Ним благоговійно.
І завжди життям втішатись, В труднощах не нарікати. Щастя — бути духом вбогим І служити людям, Богу.