ПОЕЗІЯ
ПРОЗА
Несу Тобі, Господи, душу обпечену, Повісплену кулями, братом скалічену, Сплюндровану танками, юдами зречену, Сльозами обмиту, майданами мічену, Та не приречену.
Дай, Боже, у мріях нам бути високими, В любові — розсудними, в правді — пророками, В бою — справедливими, в слові — глибокими, У гніві — тверезими, в цілях — стокрокими, Та не жорстокими.
Не дай зачерствіти і стати байдужими, Бо ми вже прокинулись, ми надолужимо! І душу, що бродить ярами, калюжами, І землю, яку cамозречено плужимо, Засій, Боже, ружами…
«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться? А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!» (Буття 18:32)
Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї ще залишилася праведників жменька? Ми нагрішили. Ми чубилися, ділились на зграї, ми самі собі були воріженьки…
Господи! А якщо їх лише з п’ять десятків? Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними? Так, ми думали лише за себе, князівства і статки… Ти ж Содом був готовий простити без згадки… Чи ж то гірші ми?
Господи, а може, їх стільки й немає? Може, поснули, змучені боротьбою за правду… Може, в європах, на заробітках, чужаниця тримає, На моавітських полях працюють на іншого ґазду?
Почекай, Господи, не карай блудного краю… Я піду отих праведників пошукаю. По вкраїнських степах погукаю, на вулицях розпитаю, Не карай… Благаю…
От тільки… Чи упізнаю?
Може їх ще й менше. Ну… скажімо… десять… Захворіли всі інші на брехню та лукавство, Себе, своє черево й пристрасті пестять, І будують своє вавилонське царство…
Не карай, Господи… Ми торгували Тобою, Сиротою, Вдовою… Журбою… Собою…
Я візьму ліхтаря в Діогена, пройдуся провулками, площами, Майданами, сірими зонами, чорнобильськими хащами, я вдивлятимуся в скам’янілі обличчя перехожих і шукатиму праведників… Або… хоча б схожих…
Ми так довго були рабами. Ми п’яніємо від свободи. Не раз продавали свій край, свою честь, свою мову, ми боролися, перемагали, піднімали святі клейноди, йшли вперед, й… спотикались об себе знову…
Не карай, Милостивий… Нагадай нам пасхальну містерію. Ти ж простив був колись Ніневію…
Ще назва є, а міста вже немає… Будинки ребрами підперли небеса… Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса.
Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема… Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма…
В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик… Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник.
Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт.
Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул… Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул.
І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри… Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі…
Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі.
Ще довго будуть снитися гармати, залишиться гіркий, болючий щем… Та буде син, і буде юна мати, і буде місто, хрещене вогнем.
О, як вона натхненно танцювала! Аж цар в долоні щиро заплескав. Пустила в хід свої жіночі чари — І час для неї зоряний настав.
А Іроду дівчисько догодило! Розщедрився, воістину як цар. «Півцарства дам!» — Не так уже і мало. «Проси, що хочеш!» — Справді, долі дар.
От тільки — що? Лише б не здешевити. Від щастя розбігаються думки… До матері — ця знає, що просити, Вона відчинить будь-які замки.
Ця добре знає послуги і ціни, Свого доб’ється, хоч би й Рим згорів. Вона піде по головах, крізь стіни, А здобич не упустить з пазурів.
Так що ж просити: золото чи зе̍млі? Ах, скільки в голові казкових мрій! …Прищурились зловтішно очі темні: «Проси Івана голову мерщій!»
Замовкнув цар, почувши дивну мову. Здивовано вельможі загули. Але він вірний царственому слову — І голову відтяту принесли…
Яку ж бо лють в душі потрібно мати І розпалити так гріховну хіть, Щоби, забувши золото й палаци, Пророчу голову в півцарства оцінить!
Воно й не дивно бачити подібне: Пророк в народі — так, як на війні. В усі часи, в динаріях чи в гривнях, Пророчі голови завжди були в ціні.
***
Жити завжди було важко. Ти мов джин в закоркованій пляшці. А та пляшка в безмежному морі проблем… І для долі не стати тобі ковалем…
Важко жити бездарному, Важко жити лінивому. Не позаздриш незугарному, І нелегко, бува, примхливому. Важко живеться у рабстві, Та не з медом і при свободі. Важкувато в монархіях-графствах, В диктатурі — й казати годі. Тяжко жити жонатому, Холостому — удвічі важче. Не позаздриш, бува, багатому Ну, а бідний — той завше плаче…
Та в усі покоління й епохи, І царям, і рабам, й скоморохам, Тим, кому всі дороги розтрощені, І кому вони золотом мощені, Чи багнюка, чи трави шовковисті, Найважче завжди було жити по совісті.
Під порепаним від спраги небом повисло мовчання Бога, мов у драглистому тумані застиглі журавлинні крики.
Син волав до Батька голосом покинутої дитини, відкинутий землею і не прийнятий небом, він загубився серед мовчання.
Мовчало небо, мовчала Голгота, мовчали друзі, мовчали святі та грішні…
Мовчала могила біля підніжжя ганебної гори…
Але потім проговорив ранок воскресіння. Гучно. Владно. Переможно.
…На Голготі мойого серця, на Голготі мойого народу, на цвинтарі наших надій застигло мовчання Бога.
Молитви, як дим у негоду, стеляться долі, і благання матерів губляться в тумані песимізму.
«Боже, наш Боже, нащо Ти нас покинув?»
Небо мовчить, правда мовчить, справедливість мовчить…
Але я знаю одне: після мовчання Бога завжди настає ранок Воскресіння.
Нелегка доля випала Вкраїні: Монголи, іґо, визвольні бої, Князі-чужинці, зрадники свої, І чорні хмари орють небо синє.
Тужливо плаче пісня журавлина: В своїй землі немає талану. Вкраїнці їдуть в сіру далину, В дорогу взявши спогадів жарини.
Підкинула, як та зозуля сиза В чужинські гнізда вигнанців-дітей. Пішли шукати щастя у людей, Бо не зігріє мати доньку й сина.
Чужі краї збагачують собою, Нерідну землю зрошують поти. А виростають схилені хрести, Покроплені вкраїнською сльозою.
У ґрунт чужий вгризається коріння. Вже юна зелень ранок зустріча. Вона вже скине болі із плеча, Й новим життям зросте старе насіння.
Чи добре тут? Чи легко? Чи не гірко? Та чи звикати зболеній душі? Хоча і топчем рідні спориші, Ми емігранти скрізь, ми гості тільки.
Скрізь помремо. Ніде не буде пухом Сира земля. Вона для нас чужа. Вона для тіла грішного межа, Після якої нам піднятись треба духом.
Ми емігранти. Доля розкидає По цілім світі вигнанців землі. Працюєм важко з потом на чолі І погляд в небо, в вічність піднімаєм.
Ми громадяни вічної країни, Яка зорею світить нам здаля. Ми емігранти. Тут — чужа земля. А там — чекає Батько нас… Як доньку й сина…
***
Сиджу на згарищі надій і сподівань, Згрібаю попіл в спечені долоні. Душа горить від болю та зітхань І втрата б’є приречено у скроні.
Як власну долю, пил переберу — Згоріло все: майбутнє і минуле. Я висох весь, став схожий на мару, А почуття безпомічно заснули.
Тече крізь пальці попіл, як вода, Пересіваю спогади-жарини. Лише сльоза, мов бідна сирота, Упала в землю з щирістю дитини.
І згарище змочила, і на нім Зламала ґрунт безсилля та розпуки. І диво сталось — з пилу безнадій Пробився пагін. Листя, наче руки,
Долонями торкнулося лиця. І попелище втішилось весною. І теплий погляд доброго Отця Зорів, як небо чисте наді мною.
Навкруг життя буяло і цвіло Над тим, що хвилю ще було золою. І попелище буйно проросло Насінням віри, мужності й спокою.
В огні булат гартують для звитяг, Дуби у бурях зміцнюють коріння. Моя ж душа мужніє на вітрах, Й весна зростає в протягах осінніх.
А небо втрати рясно поверне Зростанням віри, мудрості і сили. Нехай згорить все грішне і земне, Нехай вітри наповнюють вітрила.
Розвію попіл розпачу й жалю — Нехай він стане добривом для віри. А сльози втрат у вдячність переллю, Яку Господь дарує нам без міри.
«Попіл Клааса стукає в моє серце» (Шарль де Костер)
«Ми пам’ятаємо!» «Я пам’ятаю!» Напружений ритм білих строф… Холодною ковдрою сніг огортає Поля українських голгоф…
«Я пам’ятаю…» Пробач, Україно, Не можу сказати тих слів… Бо ж пам’ятаю поля білопінні І ситу турботу батьків.
Я пам’ятаю шкварчання яєчні, Жбан молока, пироги. Як в апельсинову ніч новорічну Зиркали в шибку сніги.
Я ж із родиною в хаті багатій Вечір багатий чекав І подарунки від мами і тата… Я пам’ятаю… Завжди пам’ятав…
Тільки от попелом б’ється об груди: «Мамо, дай хліба…» — «Нема…» Вперлася в небо крива амплітуди Болю людського… Зима…
«Ми пам’ятаємо!» «Я пам’ятаю!» Свічки́… І — буденність розмов… Пробач, мій народе, Пробач, рідний краю, Що легковажно сьогодні ступаю На попіл вкраїнських голгоф.
“Щоб жити, потрібні сонце, свобода і квіти” (Ганс Крістіан Андерсен)
Тут — барикади. Шини та бруківка. Мішки з піском, залізно-ржавий ліс. Немов стара воєнна кіноплівка Історію покликала на біс.
Отут у полум’ї народжена свобода Учора гордо йшла на повен зріст. Тут вільне плем’я, юно-безбороде, В огні кувало у майбутнє міст.
А нині тут весна. І — барикади. І натовпи людей — ожилих і живих. Музей свободи, мужності і — зради… І спогади про «наших» і про «тих»…
Стоїть будинок чорно-омертвілий, В порожніх вікнах — обгорілий крик… Вчорашнє пекло — нині зеленіло І червоніло в полум’ї гвоздик.
Немов на прощу: бідні та багаті Ішли з Донецька, Києва, Карпат… Квітчастий килим на бруднім асфальті За перського дорожчий устократ.
Вже не було куди лягати квітам. А люди їх несли, несли, несли… Майдан, що мав приречено згоріти, Повстав, як фенікс, квітами з імли.
Мільйони квітів. Мов снопи. В коліно. Сердечне «дякую» і болісне «простіть». В них сльози матерів і посмішка дитини, І вдячність поруйнованих століть.
Майдан зацвів. У квітах барикади. Лампадки тихо скапують слізьми… Якщо змогли в цім пеклі дати ради, То й після пекла лишимось людьми.
От тільки б не забути, не втоптати Це море квітів в попіл барикад. Спитаються — і нам відповідати І за хрущі, і за вишневий сад,
За рідний край, за батька і за сина, Що оросили кров’ю мирний лан, За квіти, що поклала Україна На той пропахлий волею Майдан.
Що тобі сниться вночі, солдате, На стоклятій отій війні, Коли завтра тобі йти вмирати, Де «Гради» ревуть навісні?
В ревище пекла прийде матуся І накриє ковдрою снів… У землянці на мокрому бруссі Чути гомін мирних лісів.
Сниться донька — золочені коси. Перші кроки ступає син… І грушки, що висять до морозів, Теплий затишок рідних стін.
Мирне небо, батьківська криниця, І кохана крізь трави біжить… Тут — війна, тут бої, а як спиться! І година мине, як мить.
Та як вдасться вернутися з пекла, Щоб спочити у мирних снах, Все будитиме спогадом згіркло Ця вчорашня твоя війна.
Чиста ковдра пропахне димами, І щоночі ітимеш у бій… А над ранок ятритимуть шрами Збудить думка: «Чи я ще живий?»
Збудять «Гради» воланнями гостро. А кохана не спить, сумна… І ночами вестиме на розстріл Та стоклята чужа війна…
“Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало…” (Євангеліє від Івана 1:3)
В основу Всесвіту поклав був Слово Бог. В колисці Слова зорі виростали. З уламків хаосу в тумані праепох Складалися гармонії фрактали.
І прокидалася матерія від сну, Галактики за рангом шикувались. Комети у сузір’ях першу борозну По цілині космічній прокладали.
І Слово Бог сказав — і зацвіла земля, Від Слова небеса заголубіли. І перший вітерець, прилинувши здаля, Орлам перевіряв на міцність крила.
Людина з пороху від Слова ожила І Божий Дух в земні вселився груди. І потекла ріка з живого джерела — Ріка життя і втіленого чуда.
І день позолотив Адамів світлий лик, І перше Слово під склепінням раю Почув від Батька перший чоловік: «Благословляю!»
Хилився хлів убого. Старі рипіли двері. Далекий гомін міста лякливо повз у кут. Свята сім’я над сином молилась по вечері. Осли ліворуч ясел всі збилися у гурт.
І пахло сіно полем. В кошарі спали вівці. А в яслах — новий житель дивився перші сни. Він був такий маленький. По глиняній долівці Його маленькі ніжки ще й кроку не пройшли.
Спросоння посміхався, здригались злегка очі, Як в сонного ягняти, що спало край ясел. Вони з’явились разом, в одну годину ночі Якраз у тій кошарі, де спав старий осел.
Мале ягня дрімало, невинне і покірне, Не знало, що чекає його у майбутті. Не знало, як то доля його жорстоко кине, Які то перевали високі та круті.