***
Пiтьма обступала душу, Нiвечила i ламала – Холодна, лиха, байдужа… Та все їй було замало.
I билась душа, як пташка, Слiпа, з крилом перебитим. Як гiрко. Безрадiсно. Важко… Самiсiнька в цiлiм свiтi!
Нестерпнi були свiтання. Безсоннi жорстокi ночi. Коли ж уже день настане? Пiтьма зав’язала очi,
Здавалось, вела на страту. Кулi десь поруч свистiли. Душа з-за сталевих гратiв Так вирватися хотiла!
Iсус доторкнувсь нечутно: “Дитино, чого ти хочеш?” “Прозрiти. З Тобою бути”. I зрячими стали очi.
З Небес полилося свiтло, Засяяло все навколо! Душа прийняла Завiт Твiй – Не зрадить Йому нiколи.
Радостi незбагненної Пiдносять хвилi нестримнi Душу з темряви спасенну. Це Бог дарує прозрiння!
***
Усе було – i бiль в моїх очах I Божi руки – мудрi, сильнi, добрi. I мить на перехрещених мечах, Й недуга, наче мстиве жало кобри.
А залишилось – промiнь на щоцi, I днi турбот – нема вiд них вiдбою, I щастя, що живу на свiтi цiм, I вдячнiсть, схожа з першою любов’ю.
З любов’ю, що не може постарiть I завжди нездоланно полум’яна, Вона ще до ранкової зорi Перед Iсусом на колiна стане.
Щоб страхiв i образ не пам’ятать, Малiти перед Господом щомитi, Возносить чисте серце до Христа Перед престолом благодатi у молитвi.
У час нiчний i в полуденний час, Яка б глибока не була потреба, Вiдчуєш силу Божого плеча – Iсус з любов’ю схилиться до тебе.
***
У називнiм: свята моя любов, В родовому: не можем без любовi… Хоч котиться iз протирiч клубок Дорогами життя круглодобово.
В давальному: завдячуєм любовi I перемогами, i вiдкриттями, й дiтьми В знахiдному: її – першооснову Ми бачимо. Їй нами володiти.
В орудному: керуємось любов’ю. В мiсцевому: на нiй лиш мить земна, Це всеосяжне, нездоланне Слово Це Бог, що Всесвiт весь створив. I нас.
В граматицi закономiрнiсть строга – Є шiсть вiдмiнкiв в нашiй рiднiй мовi. В них нiжнiсть, прощення, пересторога… А клична форма: не залиш, Любове!
***
Так незалежно вiд людини Життя складається з розлук… Неначе стрiли, мчать години… То час натягує свiй лук
При зустрiчах. А при розлуках Вони безжалiсно важкi, I тятива тугого лука Тiкає знову з-пiд руки
Всевладного, стрiмкого часу. Секунда ця, година ця Розлуки болю на погасить… А в вiкна день подивиться –
I знову час натягне лука Й пошле стрiлу у свiт надiй. Якби нам не важкi розлуки, Чи були б зустрiчi тодi?
Час – категорiя вiдносна, Поки живем на цiй землi. Календарi рахують просто Наших рокiв стрiмкий полiт.
Коли нас стрiнуть рiднi Руки, Що, крiм любовi, ще вiзьмеш? Там буде зустрiч без розлуки I щастя без часу й без меж.
***
Давайте йти, допоки ще не осiнь, Допоки лiтнє сонце у зенiтi, Допоки весни розсипають роси На Господом дарованi нам квiти.
А восени, як урожай збирати, В рясних садах зiтремо пiт з чола, Нам урожай даровано стократний Вiд Бога, бо надiя в нас жила.
Ще до зими прийдем – у днi вiдраднi: По молитвах спасенний дiм увесь. I наш маленький золотий кораблик З плодами благодатними пливе.
За цим порогом зовсім інший світ, За цим порогом погляди питальні, Душа дитяча – деревце без віт – З безрідного коріння проростає.
Самотній пагін у людськім саду, До рук нехитрих хилиться несміло, Даруючи (на щастя чи біду?) Свою любов – кисличку перезрілу.
І слово тут, як хвиля об граніт, Об погляд розбивається дитячий. І свята наші, і звичайні дні Вже набувають інших барв і значень.
За цим порогом – плаче дикий сад, У тім саду ростуть самотні душі. Тут сонце. Але вічний листопад І завжди добрий тільки хліб насущний.
Бо тут любові теплий коровай Щоденно роздається по крихтині, Тут милосердя й вірності жнива Живуть у кожній скривдженій дитині.
І погляду з доріг не зводить марно Дім, у котрім завжди живе чекання, Дім, у котрім є все – немає мами, Дім, у котрім разкаявся б і Каїн.
О цей питальний погляд, що ридає… Ця ручка, що долоню обпекла… Але сюди «зозулі» прилітають Лише, щоб залишити немовля.
Такі гіркі, обвуглені плоди З Семирамідиних садів химерних… Нехай не на душі горять сліди Нечистих ніг – на цих тоненьких нервах…
Їх матері забули в цьому домі, Та не забув Ісус, Йому – «Осанна!» Його рука повік не знає втоми У Небі й на землі – під Небесами.
За цим порогом зовсім інший світ, Ці діти платять, наче судді строгі, За благочестя – доглядать сиріт Всіма забутих, крім святого Бога!
Хтось хліб загубив на асфальті мокрому І не хотів за ним повертатись. Лежала хлібина байдужості докором, Нелегкої людської праці.
Боліли нею чиїсь мозолі, В когось зморшок додалось глибоких. Тяглись рученята до неї малі Дитини воєнного року.
Поміж слідами ніг і коліс Лежала хлібина нічийна, І плакала нишком зернинами сліз, Як плаче голодна дитина.
Хліб наш насущний дає нам Бог – Це подарунок з високого Неба. Хліба духовного серед турбот Нам, як повітря чистого, треба.
Дай же нам, Господи, чисті серця, Здатні щоденно вдячними бути. Духа Святого, Сина, Отця Славити вічно в істинній суті.
У центрі Всесвіту, на тій Голгофі Його розп’яли за гріхи мої… Ще світ не знав такої катастрофи – Свіча горіла посеред руїн.
Свіча горить – і є іще надія, Свіча горить – і ще не гасне день, Свіча горить – і світло не маліє, Свіча горить іще в серцях людей.
Покаятись, і не грішити знову, Спалить мости й ошатні кораблі, Печаткою Вселенської Любові Заручені ми вже на цій землі.
Ця благодать…А ми ж не заслужили, Ця благодать…А ми в гріхах жили… Чому ж у нас тепер одежі білі, Хоч вчора ще, мов кармазин, були?
Свіча горить – і є іще надія, Свіча горить – і ще не гасне день, Свіча горить – і світло не маліє, Свіча горить іще в серцях людей.
На жінку із Магдали була схожа – Нещирий сміх крізь темряву страждань, За що мені Твоє прощення, Боже, За що мені оцей великий дар?
За що мені Твоя безмежна милість – Тій грішниці, що розп’яла Тебе?! – Твоя рука, мій Боже, не втомилась, Щоб відкривать усім красу Небес.
Як схожі ми були до фарисеїв – Із місивом думок брудних і чистих, Прибрали самоправедні оселі, Щоб досягти Небесної Вітчизни…
Свіча горить – і є іще надія, Свіча горить – і ще не гасне день, Свіча горить – і світло не маліє, Свіча горить, горить в серцях людей.
У безпробуднім безумі епоха, В агонії своїх життєвих сил. А в центрі Всесвіту стоїть Голгофа, Щоб в центрі душ завжди був Божий Син!
Юне життя, як разочок намиста, Нитку розірвано, гасне свіча. Скорчився біль на підлозі нечистій, Страх і огида у когось в очах.
Що ж, це кінець? Хтось знайде її ранком Жертвою «кайфа» в тенетах олжі, Сміху й спокус нерозважлива бранка, От вони вже й довели до межі.
Світ захитався на лінії прірви, Як же їй вийти з смертельної гри? Ходять по світу безжалісні звірі, Душі купують за ламаний гріш.
Впало, мов паросток зрізаний, тіло… Не допоможе ніколи й ніхто, «Боже, помилуй», – душа шепотіла, Й ніжно над нею схилився Христос.
Віддати Господу свою дорогу І помолитись, і Його прославить. Дитям Його до Отчого порогу Дійти дитинно чисто й нелукаво. А як нам важко в сходженні щоденнім, Його лиш милістю живем під небом.
Господь підняв, сліпих нас і злиденних, Омив від бруду. Як нам жити треба! Спасителю! О неземна любове! Почуй мене – я так молюсь до Тебе! Озвуться струни серця тихим словом – Душа летить над прірвою до Неба. Усе в Тобі, мій Господи, мій Спасе!
Дорога та, що від хреста проляже, Од смерті збереже і од лукавства, Руїну спинить – стане вірним стражем. Одвіку палахтить вогонь любові – Господь явився у кущі вогненнім. Усім життя – і вільному, й рабові.
Спасителю! Любове незбагненна! Вогонь жертовний серця ще палає. Осанна Господу навіки-вічні. Юніє дерево життя у раї
І шлях туди осяють наші свічі.
Упасти нам не дасть Рука Всесильна – Підтримає, позбавить від митарства. О Авва Отче! Лиш во Ім’я Сина Веди за праву руку нас до Царства. Амінь! Хай буде так навіки-вічні: Йому життя вручаєм, а не всує.
Нехай це так нелегко і незвично… А іншої дороги не існує. Навіки-вічні ми Його віднині, Нам з Ним долать життя земного версти. Ознака кожній царственній дитині – Господній Дух – дорогоцінний перстень. О Авва Отче! Лиш в Ім’я Ісуса,
Ім’я, Яким належить нам спастися,
Ввійдемо у святу Твою присутність І вічність нам відкриється у висі. Не залиши без милості Твоєї
Земний наш дім: пошли щасливі весни. Весняний благодатний дощ в алеях… Едемський сад? Єрусалим небесний? Роки летять, як легкокрилі птиці – Широкий обрій тліє…даленіє… І вічний шлях під крилами іскриться. Тобі, мій Боже, віддаю дорогу, Тобі – життя і всі мої надії.
АМІНЬ.
***
Прапор Його наді мною – Любов, Вічний, нетлінний, розгорнутий стяг, Хай же дарує наш люблячий Бог Вічну любов вам і вічне життя.
Хай Він будує ваш затишний дім, Щоб не намарно трудилися ви, Щоб ваші щирі серця молоді Полум’ям віри горіли новим.
Бурі найбільші не згасять його, Ріки глибокі його не заллють, Хай він палає – любові вогонь, Хай він освітлює завжди вам путь.
Прапор любові над домом як птах Рідним крилом кличе душу здалека, Він захистить на холодних вітрах, Щедро водою напоїть у спеку.
Ніжно торкнеться серця струни, Як забринить вона звуком печальним, Хай майорить він аж до сивини, Сміхом онуків ваш дім увінчає.
Прапор Його наді мною – Любов, Неперевершена, непояснима, Вічна Основа вселюдських основ, Відблиск Небесного Єрусалиму!
Хай вас тримає Свята Висота, Ріки найглибші її не заллють, Дай же вам Боже любить все життя Так, як Христос любить Церкву Свою.
***
Душа перед Тобою на колiнах Щоденно, щогоденно i щомитi. Живе єство невидиме й нетлiнне, – Щоб в очi Твої глянути посмiти.
Багатство й слава, почестi i влада… Душа порожня – аритмiя духа. Дитя Спаситель по голiвцi гладить, Дитя, готове вiчнiсть Його слухать.
Як скоро нелукавiсть ця розтане, Мов iнiй у туманностi колючiй. За клопотами, кривдами, лiтами Душа iз небом втратила спiвзвучнiсть.
Брела, як бранка з смертного полону, До вiкон припадаючи чужинних, I спрагло пила з будь-яких долоней… Кому? I як? I з ким – вони служили?
Радiла вогнику у першiй хатi: «Ну от. Моє пристанище. Нарештi». Та можна тiльки йти (а не стояти) До Твого, Спасе, вiчного пришестя,
До Твого дому i до Твого саду – Через покруччя поглядiв двозначних. Мiй Боже, мiй Спасителю Всевладний, Менi за свiт наш навiжений лячно.
Остання мить на грiшнiй цiй планетi Ще спалахне i жалiбно погасне. Всмiхнеться кесар на старiй монетi Утомлено i сумно: «Що є щастя?»
Очима нелукавого дитяти Спокiйно глянути у свiт тривожний, Щоб кесаревi кесареве дати I тiльки Боговi усе, що Боже.
Чому до Тебе йшла я так повiльно? Чому так довго йшла до Тебе, Спасе? Чому блукала, як слiпий невiльник, Що звик до свого проклятого рабства?
Що зрiсся з ним, що став давно його вже… Та раптом свiтло рiзонуло очi. О, яке гостре Слово Твоє, Боже! Яке цiлюще Слово Твоє, Отче!
Дай менi йти, коли вже I не зможу, Над прiрву проклади Свої мости. Дай мудростi, Премудрий вiчний Боже, I сили дай, щоб мудрiсть ту нести.
***
Уже дiйшли до краю. До межi… Ще не мутанти, та вже й не мустанги. Впiзнай нас, Боже. Боже, поможи… Ми Твої дiти блуднi й безталаннi.
Матерiя – той iдол наш земний – У шатах атомних тасує гени нашi. А ми ще зазiхали i на нiмб, Вiнець царя iз себе ще не знявши.
Свободи золотий широкий клин, Любовi нерозгорнутi сувої – Усе розтринькали, все пропили Й вiнець знiмаєм разом з головою.
Доцарювались. Сходинки хитк У псевдохрам з iменням «незнищеннiсть». Припав Адам до Божої руки – За самозванство попросить прощення.
***
Мовчить Голгофа i мовчить камiння, Кат дiловито пiднiмає хрест. Нiхто iз них руки його не спинить. Нiхто iржавий цвях не вiдбере.
Як солодко їм захищати Бога, Як це почесно – вбити перший цвях… Цар – “Самозванець” в’яне вiд знемоги, А вiд тортур здригається земля.
О як вони Його зумiли “викрить”: “Зiйди з хреста, якщо Ти справдi – Бог”, – Лунав у небеса зухвалий викрик Вiд нiг, уже скривавлених, Його.
Об хрест Господнiй зачепились хмари I б’ється нaтовп тисяччю очей, I тисяччю зiниць волають: “Кари!”, I Його Мати вже стекла плачем.