Сміється небо, Буяє віття Бурхливо; Танцює юний, Зелений вітер Грайливо. Проснулось серце, Затріпотіло… І з нетрів — У самий вихор… І захмеліло Від щастя. А сонцеструння Дзвенить невпинно Щоденно; В гарячім серці Палахкотіння Шалене. Спиніть! Не треба!.. Вповийте тінню, Благаю!.. В солодкій втомі, В палкім промінні Палаю…
Коли навала смутку й самоти На душу налягає в пізню пору, Я знаю, що й тоді зі мною Ти, Я відчуваю, Ти зі мною поруч.
Коли навколо віхоли метуть, Змітаючи, мов сніг, щасливі роки, Я серцем відчуваю, що Ти тут, Я навіть чую тихі Твої кроки.
Коли я безпорадний, як маля, В душі — мов після вигнання з Едему, Я раптом чую, як моє ім’я Лунає ніжно в голосі Твоєму.
Коли радію сонцю й солов’ю, І почуття хвилює незбагненне, Відверту бачу посмішку Твою, Що Ти радієш щиро так за мене.
З Тобою я не знаю самоти, З Тобою мені затишно й красиво. Лише тоді, коли зі мною Ти, Я, мов дитя, по-справжньому щасливий!
Коли себе ти хочеш розпізнати Й проникнути у сутності ядро, Не варто скрупульозно розкладати На атоми дрібні своє нутро.
Постав перед собою доньку, сина, Не упередженим суддею будь. У віддзеркаленні яскравім, нефальшивім Впізнаєш ти свою правдиву суть.
Кругом яблуні завірюха З кожним подихом вітерця. Ну навіщо спішиш щодуху Вроду змести з її лиця?
Схаменися, грайливий вітре, Припини цей жорстокий глум… Все ж кружля білосніжне квіття, Ніби тихий врочистий сум.
Та душа не болить у яблунь, Не розщеплює крик грудей, Бо намистом з рум’яних яблук Милуватимуть зір людей.
І життя вітровій невтомний Обмітає мій ніжний цвіт, Щоб на гілці душі, на кожній, Визрівав золотистий плід.
Боже, сили додай в негоду, Щоб не змів мене буревій. Бо мій плід — Твоя нагорода, Він — для Тебе, Господь, він — Твій.
Любов і сльози, радість і страждання, Тріумф і плач, визнання і ганьба Ідуть пліч-о-пліч у чуднім єднанні, Мов давні друзі-нерозлийвода.
Вже зранку думка: «Швидше б уже вечір…», А ввечері: «Що ж ранок не спішить?..» Крізь час летіти мріється малечі, А з віком серцю мила кожна мить…
Так споконвіку, з самого початку, Коли в блаженстві цвів Едем… однак, Дивись, Адаме, ось твої нащадки За вибір твій розплачуються як!..
Що не людина — грандіозна драма, Здається, скрізь безвихідь, кут глухий… І чую голос нового Адама: «Що ж, вихід є… сьогодні вибір твій…»
Майнули в небуття день перший і день другий… Був ранок і був вечір… І пройшов… Де ж ділись кольори? Лиш невиразні смуги… І важко щось сказати про любов.
А десь за обрієм барвисте розмаїття, Дзвіночки сміху простір веселять, І так палають всюди зорі-квіти, Що небом зоряним стає земля.
Надіятись на час — не завжди вдячна справа. У русі обрій не наблизиться й на крок. І знов надійні лише спогади й уява, А інше все, звичайно, як дасть Бог.
Ці натруджені руки, чи знають вони відпочинок? Ці натруджені руки, що пахнуть і м’ятою, і чебрецем?.. В’ється тихо по них синювато-зелений барвінок І вкриває собою напружене їхнє лице.
На полях і на луках засмаглені сонячним вітром, А долоні пошерхлі — зрідні посірілій осінній землі. Та крізь сіру імлу променіють вони дивним світлом Золотистого сонця в прозорій світанковій млі.
Ці натруджені руки, які ж вони милі та ніжні, Тут початок бере невимовного щастя, любові ріка… Я до них пригортаюсь, цілую натхненно і слізно, І співаю їм славу — святим материнським рукам.
Якщо в напруженім мовчанні Його шукаєш десь під небом, То виникає запитання: А чи було воно у тебе?
Якби було — його почули б, Воно ж бо має своє ймення. Яскраве, доблесне минуле Крокує завжди з сьогоденням.
Якось на запрошення друга, Знайшовши дозвілля годинку, Пішов я до нього послухать Цікаву музичну новинку.
Захоплено, з гордим азартом Товариш вмикає машину, І гуркотом сповнилась хата, На щастя, без чорного диму.
Хриплять, тріскотять дифузори, Аж стіни дрижать від натуги, Ніяк не збагну: чи горе, Чи радість в цій пісні, чи туга?
То щось завиває лячно, То лупить, неначе в ступi, Товариш всміхається значно І в такт промовляє: «Супер!»
Вікно відчиняю, та де там, Мені не втекти від пастки, І тут грозові децибели Повітря шматують на частки.
Та раптом співучим птахом Крізь зоряну срібну зливу Аж в сяйво Чумацького Шляху Злетіла душа щаслива.
І серце, забувши втому, Летіло на крилах мрії, А з вікон сусіднього дому Струмилася «Аве Марія».
Настійливо виважую слова І кожне вивіряю чи не всоте. Яка ж це каторжно важка робота, Чоло аж сьомим потом залива.
Долоні, мов стара, пошерхла жерсть. Та не бере мене від цього сором. Вже не пером орудую, а ломом, Вгризаючись у віковічну твердь.
Сорочку сіру вже плямує сіль, Дзвенить об камінь лом, немов на сполох… Не зупинюсь, бо чую владний голос У звуках тих настійливих зусиль.
О ти, свята благословенна мить! — Знайти наріжний камінь для будови, Оте одвічне життєдайне Слово, Що не вмира, а все животворить!
Осінь спонукає до зізнання, Налаштовує на новий лад. Я люблю симфонію мовчання Під врочистий пишний листопад.
Крізь м’яку, принадну гаму кави Ваблять до знемоги почуттів А осінні у садах заграви В буйному шаленствi кольорів.
Всупереч вагомим аргументам Під журні мелодії дощів Осінь тихо так, інтелігентно Проникає у глибінь душі.
В кронах, що горять, немов пожежі, В сяйві золотих розкішних риз, В тихих ритмах дощових поезій — Торжество життя віщає скрізь.
Осінь незбагненна в своїй владі… Я в полоні звабних твоїх днів… I у мелодiйних серенадах Чую серця ніжний переспів.
Тремтять хвилясті дивовижні кола і сплески розтинають ніч довкола.
Видовжуй плоть, натягуй, мов струну, Пірнаючи у серця глибину.
Зумій знайти затоплені скарбниці Й не захлинутись у липкій водиці,
Сягнути віддзеркалену блакить, Не обірвавши життєдайну нить.
Від вітру почуттів, народжених із плакань, Розгойдується лиш, та не щезає мряка.
Чия б то не була, ніде й ніколи тінь У таємничу не пірне глибінь.
Перев’язавшись променем вогненним, Повітрям лісовим наповнивши легені
Й розсотуючи сонячний клубок, Шукай на дні чудесний скарбничок.
В нім таємниця всесвіту і руху, Могутність схована людського духу.
Скоріш у глиб, без страху і вагань, Ув епіцентр сердечних коливань!
Плаче небо знов то снігом, то дощем… Та душа моя ні в розпачі, ні в тузі, Коли знаєш: не забули тебе ще, Коли в пам’яті вкарбований у друзів.
У житті немало лине мимо нас. Є закони, що не знають жодних строків. Але пам’ять владно зупиняє час, Хоч на тиждень, хоч на місяць, хоч на роки…
Ой, які ж то таємничі ці чуда-дива! Подивам моїм нема ні меж, ні ліку… Це одна із сутностей Господнього єства, Бо хіба ж не Він сказав такі слова: «Повсякчас Я з вами аж до кінця віку».
Хай сльозиться небо снігом та дощем, І ляга на землю сіра тінь хмарини, Не стискає грізно серце моє щем, — Світла пам’ять пише сонячні картини.
Сягаючи думкою неба, Долаю тяжіння земне. Для щастя багато не треба, Потрібно лише основне.
Зливаюся з піснею літа, Коли все буяє довкіл. Так хочеться щиро радіти, Забувши про втому і біль.
Одного ж бажання замало, Щоб линути в світлу блакить. Важливо, щоб серце співало, Коли все навколо мовчить.
Хоч тиша над світом зловісна, Та це не бентежить мене. Господь — моя сила і пісня, Для щастя оце основне.
Те, що нам не під силу пізнати всю мудрість Господню Й не проникнути в творчу Його глибину-таїну, Не послужить підґрунтям для виправдань, нині так модних, Про свою бездіяльність, зі злом припинивши війну.
Є багато речей, на які ми спроможні впливати, Тож з завзяттям палким Скористаймося правом своїм. Але там, де в борні Зазнаємо в бездумності втрати, Перемогу віддаймо У руки Господні святі.
Не чекає Творець, що зуміємо всі Його дії Осягти за десятки прожитих якихось там літ. Він чекає співпраці і спільної взаємодії, Щоб від рабства гріха рятувати знедолений світ.
У смутний час тривожний Розчарувань і втрат, Дай розпізнати, Боже, Де ворог, а де брат.
У мовнім розмаїтті, Де в слові – фарс і фарш, Дай, Боже, зрозуміти, Де правда, а де фальш.
Не буду мрій плекати, Щоб стати мудрецем, Я просто хочу знати, Де маска, де лице.
Коли туманно й темно, Вдивившись в антураж, Дай, Боже, бути певним, Де суть, а де міраж.
Щоб мріяти й літати Душею знов і знов, Дай серцем відчувати, Де гра, а де ЛЮБОВ.
Уникаю я слова «вік». (Та хіба ж немає причини?), Коли важчають крила повік І мішки під очима.
Що з того, що час-буревій Пройшовсь по мені, що й не зчувся, Мою молодiсть стер той вiк, Хоч душі не торкнувся!?
І чому ж незрячі такі усі, І чому всі в одному так схожі, — Що не бачать часто душі, А от лізти у неї можуть?!
Доле наша, важка чи смішна, — Цінний скарб у простій оболонці!.. Чи ж завжди цукерка смачна У красивій обгортці?
Чи ж існує розумний баланс? Де ж то ставиться крапка остання? Що ж усе таки люблять у нас? — Запитання…
Я Господу несу свої печалі, І Він приймає їх із співчуттям, Дає розраду і провадить далі Побожною дорогою життя.
Коли ж я опиняюся в облозі, І серцю важче й важче з кожним днем, Він ніжно витирає мої сльози, З любов’ю утішаючи мене:
«Я знаю, шлях страждань — це шлях до Неба, Його для тебе Я проторував. Я смуток твій і біль твій взяв на Себе, Коли у муках хресних помирав».
І знову зір спрямовую на Нього. Не залишаюсь з горем сам-на-сам. І серце знову славить вдячно Бога, І пісня щастя лине в небеса.
Я Господу несу мої печалі, І радість, і журбу, і каяття. Я з Ним пройду крізь бурі та завали, Бо Він — Дорога, Правда і Життя.
Я сьогодні йду до храму рано-вранці, на світанку, Як Марія Магдалина чи Петро та Іоанн. Де розтане непомітно у ліловому серпанку Розтривоженої ночі граціозно-сонний стан.
Я побачу дивне дійство на прозорому узвишші, Як малиново-рожевий приміряє небо плащ, І почую, як привітно в урочисто-мирній тиші, Пролунає моє ім’я й заспокійливе: «Не плач».
Я побачу і почую, як захоплено й щасливо Ріки плещуть у долоні і весняний спів дерев, І душа моя бентежна теж долучиться до співу, Бо це гімн Життю й Любові, що ніколи помре.
У досвітнім спогляданні крізь дрімотливість байдужу Я, розчулений, відчую вітру тихий шелест крил, І тріумф благоговійний переповнить мою душу, І вона заллється світлом, мов ранковий небосхил.
Пломеніє юний обрій в золотистих перевеслах, Зодягнувшись в білі шати, моє серце сяє теж. Я сьогодні йду до храму, щоб зустрітися з Воскреслим, Бо Його немає в гробі. Він воістину воскрес!
Я часто сам себе не впізнаю, Настільки у мені душа двоїста: Сьогодні я блаженствую в раю, А завтра не знаходжу собі місця.
Чому моїх тремких сердечних струн Торкаються так часто різні руки? Як розпізнати цю життєву гру: Де істинні, а де фальшиві звуки?
Вдивляюся у знаки неземні, Вслухаюся в мелодію розмаю, І блискавками думи бунтівні Єство навпіл жорстоко розтинають.
То на душі, немовби восени, То знов буяють солов’їні весни… Коли б то швидше мій Адам земний Адамом був поборений Небесним!