Звернення Валерiя Залужного
АРМІЯ, ІСТОРІЯ, УКРАЇНА
ЛИСТ СОЛДАТУ
«МІЙ ТАТО – ГЕРОЙ!»
ВІРНІ ЗАХИСНИКИ ВІТЧИЗНИ
МРІЇ
МЕНЕ МАМА НАВЧАЛА…
ЖОРСТОКА ВІЙНА
СПАСИБІ ВАМ, ЗАХИСНИКИ
ДИТЯЧІ МАЛЮНКИ ЗАМІСТЬ ШПАЛЕР…
НА СТОРОЖІ КРАЇНИ
БЕЗ ІМЕН
МОЇМ ЗАХИСНИКАМ
ЗАХИСНИКИ
ПАМ’ЯТЬ
ЗБРОЙНІ СИЛИ
Дорогі діти Луганщини та всієї України!
Ми боремося за вас, за ваше майбутнє, ваше право жити у власній державі та втілювати свої дитячі мрії. Ми б’ємося за нашу землю, щоб не залишити війну у спадок вам. Ворог безжальний і підступний. Він прагне загарбати Україну, прадавню землю вільних людей, історія якої починається задовго до слов’янства та навіть скіфів! Вже тоді тут жили наші предки. Так само, як ви зараз, вони любили цю землю. Вони захищали її, часто ціною життя, про що свідчать численні кургани – німі вартові наших степів і лісів, що й досі стоять від Луганщини й Донеччини до Слобожанщини, Чернігівщини, Київщини, Херсона і Запоріжжя. Ми багаті не лише родючими чорноземами і людськими ресурсами, а й своєю величною й трагічною історією, культурним різноманіттям, розумними працьовитими людьми. Ви пишете про це у своїх віршах і творах, порівнюєте нас із козаками, майстрами військової справи різних епох. На жаль, ваші однолітки на окупованих частинах Луганщини, Донеччини та Криму позбавлені змоги дізнатися правдиву історію свого народу, відчути силу і мелодійність рідної мови. Та я впевнений, що колись і вони триматимуть в руках цю книгу і прочитають ваші чудові вірші та есе про нинішніх захисників нашої прекрасної України. Вони відчують вашу любов до своєї країни, вашу вірність своєму народу і вашу безмежну довіру до своїх захисників. Війна – це завжди величезна трагедія, біль і кров. Ви краще за всіх знаєте, що не ми починали її: підступний ворог напав на вас, і ми змушені були прийняти бій. Народжені у Львові і Луганську, Миколаєві і Харкові, Сімферополі та Маріуполі – ми на своїй землі і захищаємо своє: наші родини і вас, наших дітей. Тому нас підтримує весь світ, тому нас підтримуєте ви. За це вам велика вдячність. Дякую вашим батькам і вчителям, які виховали таких талановитих, розумних дітей. Ви нас надихаєте віддавати всі сили і душу боротьбі за свободу. Нам всім зараз важко, дуже важко – але вже точно ніколи не буде соромно. Майбутнє України починається з вас. Я дивлюся ваші малюнки, читаю ваші вірші – і бачу, що воно буде прекрасним! Ви продемонстрували всьому світові, що значить любити свою країну, що таке хоробрість і стійкість. Самою своєю присутністю тут, допомогою військовим, повсякденною підтримкою своїх захисників ви показали: Луганщина – це Україна! Вам є, чим пишатись і кому дякувати. Памʼятайте про ціну, яку ми кладемо на вівтар заради вас, заради Перемоги! Вірте у свої Збройні Сили!
Валерій Залужний,
Головнокомандувач ЗСУ, генерал
Олег Пшеничний, 17 років, Сєвєродонецьк
Впродовж багатьох років наша країна несе на собі тягар важких випробувань. Коли надія на майбутнє нації втоптувалась у бруд нашими ворогами за допомогою пропаганди, продажних політиків та геополітичних принижень, на допомогу приходила тільки наша армія. Наша Україна довгий час жила затяжними снами між епохами різних імперій, що після коротких поривів незалежності знову поглинали нас. Що підтримувало ті вдихи свободи? Епоха Речі Посполитої. Почалась Національно-визвольна війна 1648-1657 років. Про них ходили легенди. Їх досвід цінувався в інших європейських країнах. Вони не знали страху. Запорізьки козаки – воїни, що боролися за волю народу та за свою свободу. Підтримувати життєздатність Гетьманщини допомагала здебільшого могутня козацька армія. Звісно, в нашому світі армія є запорукою існування будь-якої держави, але той дух, що віяв від Війська Запорізького, позитивно впливав на настрій всього Гетьманату. В нашій історії чорна стрічка завжди починається із катастрофи. На жаль, нам не вдалося втримати тоді свою Незалежність. Гетьманщина, як незалежна держава проіснувала недовго, але залишила після себе натхнення і національну пам’ять, що підтримувала наш дух у подальші роки і не полишає нас навіть зараз. На початку 20 століття, у кривавій бані Першої Світової війни, розквітає Українська Народна Республіка. Здавалося б, що у шаленому коловороті подій ми могли б легко здобути волю. Але почалися проблеми, які витікали з відсутності найважливішого елементу пазлу держави у такі часи: потужного війська. Коли перед нами постала Німецька Імперія та Австро-Угорська Імперія, ми не змогли їм протистояти, і змушені були прийняти їх вимоги у глобальному конфлікті, через що переможці пізніше не хотіли визнавати нас як незалежну країну. Коли червона зараза погрожувала нам, ми не мали можливості протиставити їм достатньо вагомі аргументи. Коли нововідроджена Польща вирішила, що західноукраїнські землі з етнічною українською більшістю належать полякам, у нас теж не вистачило сил заперечити їй. Потужна, добре озброєна й навчена українська армія – це те, чого нам не вистачало у вирішальні роки, навіть місяці нашої подальшої долі. Дата 14 жовтня відома як день заснування Української Повстанської Армії. Тоді, у 1942 році, до цього зіткнувшись зі сталінськими репресіями, Україна відчула на собі тягар майже 4 років нацистської окупації. Метою цієї армії було велике українське повстання з подальшим об’єднанням наших етнічних земель. Так, УПА була партизанською, але це б не сильно завадило втіленню ідеї про Соборну Україну, тим паче що її вояки воювали проти «коричневих» і «червоних» майже по всій Україні, і доволі організовано. Але, як завжди, постала проблема внутрішнього розколу Організаціїї Українських Націоналістів на два «проводи»: ОУН(б) та ОУН(м), які мали між собою суперечності. Це й призвело до поразки. Відновили єдність ОУН тільки у 2013 році. Так, не згасла наша країна, ідея, мова, славний народ у муках криваво-червоної диктатури. Хоча небезпека була надто близько. Через катування русифікацією, депортаціями та колективізаціями, ми пройшли до 1991 року. Нарешті відбувся розпад СРСР і Україна отримала незалежність. Та чи відчепилася від нас Росія? Ні. 2014 рік це наочно показав. Північні «лжебраття» прийшли до наших хат зі зброєю, почали нищити наші міста. На щастя, путінська «Новоросія» не відбулася. Бо у нас вже була армія. Спершу катастрофічно слабка, вона швидко набирала сил та досвіду в боях, і, зрештою, показала, що здатна відстоювати свою країну. Повномасштабне вторгнення РФ тоді так і не почала. Чому? Не думаю, що можливо прочитати думки російського президента, але всі експерти сходяться в одному: він побачив, що українське військо – потужна сила. Чи є у нас боєздатна армія зараз? Так. І це бачить весь світ. Наша армія перейшла з опори тільки на патріотизм до підвищення професіоналізму. За офіційними даними, Збройні Сили України зараз налічують 261 тисячу військовослужбовців. Це значно більше, ніж у 2014 році. Зараз над нами нависла нова загроза повномасштабного російського вторгнення. Чи готові ми до такого розвитку подій? Думаю, що так, але це покаже час та історія, яку ми формуємо зараз. «Ми створені, щоб перемогти» – сказав командир 81 окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ полковник Артем Котенко. Я думаю так само. Ми народились, щоб перемогти – і готові перемагати.
Дорогий солдате, захиснику, Герою! На жаль, мені ніколи не доводилося писати листа, загортати його у конверт, вписувати у рядки зворотню адресу… Для мене ти – незнайомець. Я не знаю твого прізвища, імені. Мені невідома твоя посмішка, не чула я твого голосу і заглядати в твої очі мені не доводилося. У них, тих очах, крім проникливого погляду, ще є біль та осад страху, а скроні твої, мабуть, інеєм укрилися, бо всякого довелося побачити там, на передовій, або, як у нас говорять, на першій лінії розмежування. Яке страшне оте слово «розмежування». Віє від нього смутком та жалем. Бо розмежованими залишилися не тільки території, а й людські долі… Ми молимося за вас! Вся Україна молиться, оскільки цінує ваш подвиг і зусилля, які ви докладаєте, щоб вберегти нас; відчуває, наскільки вам важко та страшно; вболіває за те, щоб ви усі поверталися переможцями до рідної домівки. Кожного з вас чекають рідні: мама, яка не стримувала сліз, проводжаючи сина в далеку дорогу; батько, який мужністю і твердістю свого характеру зумів виховати справжнього патріота; і ота Єдина, яка вірно чекає і пишається, що її обранець гідно захищає кордони рідної держави, а серце її щомиті тремтить за тебе. А в когось уже і діточки запитують кожного дня матусю, чи скоро повернеться їх тато? Я вдячна тобі, любий воїне, за захист, за твою хоробрість, сміливість та відважність. Ми обов’язково переможемо! Українці є, були і будуть. Як казав Тарас Шевченко:
…Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине,- Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люди, наша слава, Слава України!
Молюся за тебе, солдате! Нехай твоя сила та мужність завжди живляться любов’ю та підтримкою рідних. Хай вдома завжди чекає на тебе затишна оселя. Хочу, щоб душа твоя була зігріта чистим коханням, родинним затишком і надією на благословенні прийдешні часи!
З повагою, учениця Лантратівського ліцею Дарина Савченко, 16 років
Валентина Кравченко, 17 років, Лисичанськ
Був ледь морозний зимовий ранок. Хвилинна стрілка вкотре, обганяючи годинну, прибула до фінішу першою. Сьома ранку. З кухні долинає запаморочливий аромат млинців з полуницею: мама готує сніданок. З телевізора лунають перші звуки новин. У світі знову хтось не подав у відставку, неспокійно у зоні АТО, Верховна Рада України приймає зміни до Конституції. Здається, все незмінне, як і завжди… Але, наче отямившись від жахливого сну, розумію: все назавжди змінилося…Ніколи не буде у нас щасливих сніданків та вечерь у колі родини. Мій татко – військовослужбовець. Був… Мою маленьку душу наче розриває куля снайпера, яка так упевнено ввійшла в тіло моєї найріднішої людини. Мені боляче й страшно… Всі кажуть: «Так було треба! Він загинув як герой! Минеться! Життя налагодиться!..» Але я ще своїм дитячим розумом не можу зрозуміти, як це мій улюблений татусь ніколи не зустріне мене зі школи? Такий високий, спортивний, привітний, у військовій формі і впевнений у собі; ніколи не обійме мене своїми величезними руками і не скаже просто і ніжно: «Моя донечко! Радість моя!». Сміливий, хоробрий, відважний, рішучий, мужній, доблесний, безстрашний, відчайдушний, сповнений відваги – він разом зі мною знімав кошенят з дерев та ремонтував іграшки моїй найкращий подрузі. А потім ми разом ховали від мами під ліжком п’ятьох сліпих цуценят, яких знайшли у коробці на зупинці. Хоча, звичайно, мама про все знала, і сама потайки годувала їх дитячою сумішшю. Згодом ми їх разом роздавали сусідам… Безумовно, у мене ще дуже багато спогадів. Я можу годинами розвивати цю тему, але хочу донести до читача: сказані вище слова – це не просто про людину, мого батька. А про людину – представника професії військовослужбовця. Ось такі вони справжні чоловіки: рідні, ніжні, сильні, разом з тим відважні, сміливі, відчайдушні, інколи нерозважливі… Мій тато був військовослужбовцем. Він боронив Україну. Я знаю, що йде війна, а мій тато захищав від неї нашу країну. Захищав мене і маму, наших сусідів, бабусю… Він залишив там свою душу, яка й досі стоїть на варті українських кордонів. Мені хочеться бути такою, як він: завжди дотримуватися норм моралі й гідності, допомагати людям у скруті. Тому, коли ще трошки подорослішаю, теж хочу стати, як тато: Людиною з великої літери. Чітко усвідомлюю, що через декілька років мені необхідно буде обирати свою професію. Я, праця, суспільство… Найбільше моя мрія – приносити суспільству матеріальне і духовне багатство, а оточуючим людям дарувати поетичне натхнення, сповнювати їхні серця відчуттям радості буття. Улюблена професія, робота не з примусу, а за покликом серця, нададуть мені морального задоволення і щастя в житті, зроблять мене цілеспрямованою. Я хочу, щоб моє майбутнє було осмисленим, а я була безтурботною. Свою долю я бачу в тій професії, яку обираю свідомо: військовослужбовець. Може, не до кінця на сьогодні розумію сенс обраного фаху. Але чітко знаю, що буду служити Україні за законами ЗСУ, працювати з людьми. Буду захищати кожну людину й очищати землю від погані. Цього захисту вимагають і хлібороб, і шахтар, і металург, і машинобудівник, і професор, і вчений. Я завжди пам’ятатиму слова моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко:
«Людина, хоч і не літає, А крила має, а крила має…»
Я хочу допомагати людям розправити крила для вільного життя. Після пережитого горя, я щодня молюся за друзів свого тата і загалом за всіх військових. За їх здоров’я та життя. Молюся, щоб вберегти цих людей від небезпек. Молюся за їх перемогу і хочу, щоб вони повернулися з війни цілими та неушкодженим. Я хочу своїми «крилами» захистити всіх їх, всіх нас і нашу Україну. Зараз мені лише сімнадцять, але погляди на життя у мене серйозні та впевнені, слова мої звучать усвідомлено та рішуче. Хто багато пережив – дорослішає рано. Тому я говорю цілком відповідально про важливі для мене речі. Ви скажете: «Ти ще така маленька!» Нехай. Проте саме мої думки втілюють віру в світле майбутнє України і в те, що мій тато віддав життя не марно.
Вікторія Сердюк, 14 років, Новоолександрівка
Вітчизну й матір не обирають! Можливо, саме тому ці два слова часто вживаються поруч. Адже Вітчизну ми теж називаємо матір’ю. Кожний з нас під словом «Вітчизна» уявляє рідні обличчя батьків, друзів, рідних. Але терниста й непроста дорога пролягла в наш час через усю країну. Спалахують різнокольорові вогники, веселка перетягла весь обрій своїми стрічками, об’єднуючи обидва кінці рідної країни, моєї України! Схід і захід разом, північ та південь України – єдині! Чому ж ми не можемо мирно жити у цьому світі? Погляньте навколо! Земля здригається від вибухів страшної зброї; падають, мов підкошені, дерева; руйнуються будинки; люди й квіти в’януть; сохне потолочена трава; тьмяніє від диму й кіптяви сонце. Людський стогін та плач чутно далеко, птахи притихають зі своїм ніжним співом. Лютий ворог прийшов до нас… Та піднялись на захист нашої стражденної матінки- землі українські воїни. Залишили вдома батьків, дружин, дітей, цікаву роботу, звичайний побут і стали на шлях битви. За рідний край і за рідну Вітчизну. Сотні, тисячі, мільйони хлопців, чоловіків і навіть жінок встали на захист Батьківщини. Почуття обов’язку перед державою та громадянами веде їх на боротьбу. Якщо без Батьківщини людина не може жити, сумує і страждає; якщо за її свободу і честь вона готова віддати власне життя, – значить для неї ця цінність є надзвичайно високою. Саме за це б’ються наші захисники, які бажають миру, злагоди та процвітання для всієї нашої України. Військові, що перебували в нашому селі, стали для мене справжніми друзями, тільки значно дорослішими. Вони – неодмінні учасники всіх заходів, що проводилися у ліцеї, а для мене зустрічі з ними були цікавими та корисними. Це тільки зараз, коли подорослішала, все зрозуміла: дивлячись на мене та моїх друзів, спілкуючись з нами, вони, напевне, згадували своїх дітей, що так на них чекають. Часточку свого серця хлопці зі Львова, Тернополя, Києва, Полтави дарували нам, ніби власним дітям. Зараз військових немає в нашому селі, вони повернулися додому. Але я ніколи не забуду години, проведені з ними. Я завжди пам’ятатиму, що вони у мене є, і саме завдяки цьому відчуттю я радію кожному дню, вчуся, відпочиваю і низько вклоняюся за це нашим захисникам, бо завжди відчуваю: вони – поруч! Честь і слава усім героям моєї країни!
Ірина Татарченко, 14 років, Лисичанськ
Привіт! Моє ім’я – Ірина. Я народилася та зростала в Алчевську, але війна змусила моїх батьків переїхати до Лисичанська. Тепер я мешкаю тут. Вірю в перемогу України і в те, що завдяки ЗСУ колись повернусь в свій український Алчевськ. Мій вірш присвячую тобі, захиснику!
Я хочу бачити країну без війни, Бо мрію повернутися додому! Я хочу після ранньої весни, Не постріл чуть, а гуркотіння грому.
Я хочу безтурботних матерів, Що проводжають сина на роботу, Їх впевненість у старості років, Що діти їм дадуть любов, турботу.
I бачить погляд, не затьмарений нiчим, Дитя, що поряд з мамою і татом, Який з сім’єю вдома спить вночі, А не в окопі поруч з автоматом.
Майбутнє бачу світле та близьке, Здійснення мрій усіх дітей країни. І слово «воля», кожному святе – Ми незалежні, сильні та єдині!
Я бачу зміни в розумі людей, Всяк розуміє: це – його країна. Рясніє Інтернет добірками статей: «Алчевськ мій рідний – завжди Україна!
Олег Божич, 12 років, Лисичанськ
Мене мама навчала Батьківщину любити; Мене мама навчала в мирі, в злагоді жити, Поважати дорослих, діточок захищати, Україну свою у біді не лишати. Але ворог до хати страшний налетів, Скільки люду невинного він загубив! Не злякався народ наш, проти звіра піднявся, Захищати країну із завзяттям зібрався. Скільки крові пролито, скільки душ полягло… Героїчний наш воїн землю взяв під крило. Завжди ми, українці, ворогів не лякались – Неньки нашої діти всі навік об’єднались. Як матуся навчала, так і буду я жити. Україну й сім’ю свою буду любити, Прославляти героїв, що нас всіх рятували. І дітей буду вчити, щоби їх шанували!
Галина Ретівова, 16 років, Валуйське
Коли я бачу воїна поряд То серце моє замирає від горя, Бо кожен із них, Цих героїв-бійців, Може загинути в місці боїв. Я б все віддала, щоб скінчилась війна, І не калічила долі вона. Хай хлопці живими вертають назад, І ходять лише на святковий парад. Усміхнені, раді, з своїми синами – захисниками своєї держави. Та поки триває жорстока війна, Нехай небезпека їх всіх омина. Хай кожен вітає, Вклоняється їм, Героям – бійцям, Що боронять наш дім!
Микита Бондаренко, 14 років, Лиман
Той день ніколи не забуду, Той день назавжди в пам’яті моїй, Коли вночі почув я вперше Зеніток постріли й гуркіт літаків.
Зібрали речі… «Тиждень-два, не більше!» Поїхали з Луганська ми тоді. «Повернемось! Все буде, як раніше!» Вже серпень… Вересень… Так і пройшли роки…
Чимало вже часу минуло З того страшного дня. Тепер живемо тут, біду забули, І місто це – тепер моя рідня.
Із вдячністю кажу бійцям: «Спасибі За те, що ви бороните наш край, Я вірю: в рідний дім ми зможем повернутись І жити в єдності і в щасті там!»
Хай міцний козацький дух Завжди буде поруч з вами! Україну від наруг Ви звільніть, а ми – із вами!
Захистіть нашу країну, Нашу рідну Батьківщину! Щоб лунала наша мова Від Луганська і до Львова!
Нірвана Ластовка, 9 років, Писарівка
Дитячі малюнки Замість шпалер. Кулеметні черги Гуркіт БТР. Ворог йде в наступ… Але він не пройде! Батьки встали стіною За життя молоде.
Денис Підлісний, 14 років, Старобільськ
Ти на сторожі країни стоїш, Воїне мужній, сміливий. Рідну Вкраїну мою борониш, Маєш ти душу красиву. Звертаюсь до тебе, бо маю сказати Дуже важливі слова: «Я буду завжди тебе поважати, Єднає нас спільна земля!»
Катерина Єрьомченко, Сватове
Нам невідомі їхні імена, Хто їх чекає, хто за ними плаче, Де дім лишився, як болить війна, Яке в них серце – рвучке чи терпляче.
Чи страшно їм коли усе горить, Коли руїни, смерть перед очима? В страшнім бою важлива кожна мить, І в кожного з них – крила за плечима.
Нам невідомі мрії й забуття, Всі їхні рани, всі слова прощання, Вони – солдати, що кладуть життя, Заради нас і мирного світання.
Ми без імен помолимось за них, За трошки вдачі світлої, простої. В час зрад страшних і втрат, таких гірких, І без імен вони для нас герої!
Анна Царевська, 10 років, Колядівка
Так неочікувано знову прийшла війна в моє село. Знов вибухи, бояться люди, І переляк панує всюди… Та ось захисники прийшли, І спокій в душі принесли. Стоїть солдат серед села, В руці тримає автомат. Стоїть, як прадід тут стояв, Багато літ тому назад. Він захистить нас і прикриє. Він допоможе, обігріє. Не зробить й кроку він назад. Його не налякає «град». Щоб мирнеє життя настало, і щастя в сім’ях забуяло. Нехай країна люба знає, як палко він її кохає і, не шкодуючи життя, від окупантів захищає.
Кіріл Завгородній, 13 років, Писарівка
На захист України стали ЇЇ найкращії сини. Домівки, сім’ї залишили, Й поринули у вир війни. Робота справжня, чоловіча – Рідну землю захищати. Тож хай їх Бог оберігає І Україна, рідна мати!
Вікторія Піддяча, 16 років, Білолуцьк
Час спливає, роки відлітають, Кожен день – неповторний, як мить. Пережите тонкою струною В серці нашому нервом бринить.
Незабутні і дні ті, і ночі, Коли в полум’ї димних заграв Понівечений, залитий кров’ю Рідний край наш Луганський палав.
Земля стогнала від важких гармат, Коли ступив на рідну землю кат… Та не скорились люди у селі! Боролися з ордою, як могли!
Збирали зброю, клеїли листівки, Чекали визволителів до нас. І працювали вперто, як ніколи, Щоб швидше перемоги прийшов час.
Перебороли разом всі негоди, І знов відчули люди дух свободи. Народ-борець завжди перемагає, Бо рідну землю вірно захищає!
Завжди було так, є і завжди буде, Допоки боремось – ми сильні вільні люди!
Єлизавета Соколенко
Україно, коханий мій краю, Тобі жити єдиній завжди! Бо тебе сам Господь захищає, Береже від напасті й біди. Споконвіку у нас так велося – Захищати страждений народ. Щоб на нивах зростало колосся Й не толочив їх чобіт заброд. Ще не вмер дух козацького гарту! Він живе, він нуртує в серцях! Збройні Сили – пишатися варто! – Гордовито тримають свій стяг! Доблесть, мужність синів України Дивувала й дивує весь світ. І народ наш ніколи не згине: Збройні Сили – це нації цвіт! Не зламати повік дух свободи Поки є у нас захисники. Незалежність козацького роду Донесемо в прийдешні віки!